Ірина Павлова

Мало хто знає, що Всесвітній економічний форум у Давосі – це не лише зібрання політичної та бізнес еліти світу, а і низка неофіційних громадських форумів, двері яких відкриті для усіх бажаючих. Світова фінансова криза, вибори в Україні та перебування в невеликій, хоч і економічно-важливій Швейцарії, підштовхнули мене до відвідання одного із таких заходів. Найважливішою темою дискусії виявилися процеси старіння у Західній Європі та їх економічні наслідки, адже саме молодим та працюючим доведеться нести тягар сплати пенсій та інших соціальних витрат.  Шляхи вирішення звучали найрізноманітніші – від підвищення пенсійного віку до залучення більшої кількості освічених іноземців. На думку учасників форуму, найбільш вагомою загрозою для всієї Західної Європи є втрата інноваційного потенціалу. На цьому тлі прозвучали численні коментарі щодо таких країн як Індія, де молода та освічена частка населення якраз і є ключовою складовою стрімкого економічного зростання.  Побувавши в Індії цієї зими і на власні очі побачивши ці позитивні економічні тенденції, було важко не погодитись із застереженнями учасників форуму. Жорстока конкуренція у сферах вищої освіти та працевлаштування – ось як можна охарактерезувати сьогоднішню Індію, економіка якої так швидко зростає. Мимоволі виникло запитання: хто і коли буде створювати інноваційний потенціал України? Відразу пригадалися історії двох українських дівчат, яких зустріла під час перельоту з Києва до Цюріха: вродливі, із знанням декількох іноземних мов і бажанням осісти на батьківщині наречених - Швейцарії. Такого роду відтік мізків уже став закономірним і думку про його незворотність важко змінити, доки не зустрінеш того, хто в змозі довести протилежне.

Із Марією Ткачук, уродженицею міста Коломия та студенткою Женевського Університету Бізнесу та Менеджменту, я познайомилася на конференції, присвяченій ролі МВФ у країнах, що розвиваються. Із самого початку ця дівчина вразила гострим розумом та бажанням поступово змінювати внутрішню ситуацію в Україні. Як виявилося із розмови, це не були ідеалістичні мрії 23-х річної українки, а слова людини із суттєвим професійним досвідом, що заслуговує на увагу.

Громадська діяльність розпочалася у Коломийському коледжі права та бізнесу, коли студенти юридичного факультету на чолі з Марією вирішили оскаржити незаконне рішення адміністрації. Задоволення висунутих вимог стало поштовхом до створення громадської організації молодих юристів, а пізніше і широкого об’єднання 12-ти найактивніших громадських організацій міста в єдину організацію “Коло.” Зі слів Марії, така коаліція стала необхідною для того, щоб  бути почутими владою, адже мати справу із численними бюрократичними перешкодами було легше разом. Більше того, об’єднання висунуло дві умови перед місцевим керівництвом: провести інвентирізацію майна міста, оприлюднивши її результати, а також прийняти статут територіальної громади. Перша умова мала на меті зменшити рівень корупції. Друга ж є прикладом місцевої конституції, передбаченої законодавством України, та покликаної сприяти реалізації механізмів безпосереднього народовладдя.

- Проблема українського законодавства в тому, що, не зважаючи на існування законодавчих норм, у країні не існує чітких процедур проведення громадських слухань  чи експертиз. Це заважає ефективному самоврядуванню на місцях. Прийняття статуту територіальної громади є необхідною умовою  європейської інтеграції України та залучення громади до активної ролі у контролюванні діяльності місцевої влади, – розповіла Марія.

Гострий розум у поєднанні із наполегливою працею принесли свої плоди: дівчину запросили  до Києва на посаду помічника одного із депутатів Верховної Ради. Окрім професійної діяльності, Марія продовжує навчання у Київському університеті права Національної академії наук України. На посаді помічника Марія стала автором 5-ти законопроектів, жоден із яких не був прийнятий через нестабільну діяльність Верховної Ради.    

- Робота на рівні найважливішого законодавчого органу стала важливим етапом мого професійного розвитку, не зважаючи на очевидну неефективність роботи Верховної Ради та багатьох інших державних установ,  – зауважила Марія.

Окрім державного апарату, дівчина вирішила займатися юридичною практикою, працюючи у приватній сфері, де дух конкуренції створив необхідні умови для професійного росту. Після чергового підвищення у посаді Марія прийшла до висновку, що знання фінансів та економіки, набуті закордоном, стануть важливим інструментом професійної діяльності вдома. На сьогодні ж Марії Ткачук вдалося успішно отримати диплом магістра Женевського університету бізнесу та менеджменту. У своїй дипломній роботі дівчина виклала власне бачення виходу із фінансової кризи для України, де найбільш вагомою перешкодою є відсутність типових джерел ліквідності: доступу до кредитів, внутрішнього фондового ринку, стабільних західних інвестицій чи ефективного фінансування з боку держави. Отож, модель виходу із кризового стану мала б включати інноваційні методи фінансування, які і були запропоновані у дослідницькій праці.
  
Наступним кроком професійного життя Марії Ткачук є повернення у рідне місто та участь у місцевих виборах. Такий крок дівчина вважає своїм громадянським обов’язком, тим паче, що має команду відданих і незаполітизованих особистостей.

- Частина людей, з якою ми займалися громадською діяльністю, зрозуміла, що без політичної влади не можливо досягти вагомих змін. Єдиний вихід – іти на вибори. Але я точно знаю, що цими людьми керує бажання змінити ситуацію в країні, а не боротьба за владу.  Вони це довели під час спільної роботи на громадських засадах.
Хоч передвиборча програма кандидата Ткачук ще не була офіційно опублікована, дівчина зізналася, що цей документ передбачатиме положення про усунення від політичної діяльності у разі невиконання взятих на себе зобов’язань. У цьому положенні Марія та її команда вбачають відповідальність перед виборцями і сподіваються подати приклад своїм політичним опонентам.

Залишаючи швейцарський Давос, я все ще не мала чіткої відповіді на запитання, хто і як буде нарощувати інноваційний потенціал України. Але приклад Марії Ткачук та інших невідомих мені українців засвідчує, що в країні поступово формується клас свідомої та здатної молоді, яка і повинна знайти відповідь на вищепоставлене запитання. 
  

Володимир Дубовик,

Директор Центру міжнародних досліджень

Одеського національного університету імені І. Мечникова

Попри те, що Україна є європейською країною, її складне минуле і сьогодення постає як бар’єр на шляху до більш активної участі в європейських і євроатлантичних процесах та інститутах. Залишається ще надто багато того, що ми успадкували від радянських часів і що відокремлює нас від решти Європи. Зрозуміло, що і в деяких інших країнах, які вже є членами ЄС чи НАТО, або стануть найближчим часом, також є проблеми з їхньою європеїзацією. Втім, у них є консенсус і чітко означені пріоритети. У нас, на превеликий жаль, і досі немає чіткої стратегії розвитку на перспективу, консенсусного бачення власних стратегічних національно-державних інтересів. Помаранчева революція відкрила нові можливості для України, але вони були втрачені.

Не хочу сказати, що все є втраченим раз і назавжди і що Україна залишиться на периферії європейського процесу, який йде вперед своїм шляхом. Перед нами справді стоїть багато об’єктивних та суб’єктивних перешкод на цьому шляху. Власне, суб’єктивні є найбільш важливими. Низька ефективність сучасної української політичної еліти, її опортунізм, корупція – це, та багато чого іншого заважають нашому прогресу. Сподіваємось, що наслідки глибокої економічної кризи будуть подолані і поновиться зріст. Але нескінчена політична криза – це більш серйозна загроза. Не думаю, що президентські вибори змінять тут щось на краще, бо проблеми полягають не тільки в персоналіях, а в самій системі, яку треба модернізувати і вдосконалити, але на це не вистачає політичної волі.

Щодо ЄС та НАТО, то наші політики про ці питання майже не говорять. У них не вистачає мужності та політичної відповідальності аби сформулювати та чітко висловити свої позиції з цього приводу (а в декого, думаю, такої позиції просто немає). Наша так звана «еліта» більше переймається боротьбою за власність та посади.

Останнім часом дуже мало було зроблено для проведення серйозної, масштабної та послідовної інформаційної кампанії щодо ЄС і НАТО. На загальнодержавному рівні українцям недостатньо пояснюють що це за установи, на яких принципах та цінностях вони будуються, та, власне, чому б нам було важливо до них приєднатися.

Втім, хочеться відзначити ті позитивні кроки, які було зроблено на регіональному рівні. Так, скажімо, у проведенні інформаційної роботи слід віддати належне Центру міжнародних досліджень та Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І. Мечникова, в яких я маю честь працювати. Ще декілька років тому було започатковано роботу Інформаційного центру з міжнародної безпеки, де люди можуть отримати відповідну інформацію щодо різних питань, в тому числі і щодо ролі НАТО у дотриманні сучасної міжнародної безпеки. Двічі в Одесі проводились Академії НАТО, де, за сприяння Центру інформації та документації НАТО у Києві та Відділу публічної дипломатії НАТО, молоді українські науковці, аспіранти, студенти та інші отримали інформацію про НАТО із перших рук.

У 2007-му році ми прийняли активну участь у реалізації проекту Міністерства освіти та науки України на виконання Плану дій Україна-НАТО. В нашому місті та регіоні було проведено декілька інформаційних заходів, була видана колективна монографія про роль НАТО у світовій системі безпеки, а також хрестоматії на цю ж тематику. Центр міжнародних досліджень взяв участь у декількох проектах за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», в тому числі щодо моніторингу візового режиму між Україною та ЄС.

А зараз ми починаємо співпрацю з португальськими колегами в рамках великого проекту, завдяки якому планується поширити інформацію про Україну у Європі та збільшити вплив українського експертного середовища в країнах ЄС. Мені особисто довелося взяти участь у цікавому проекті «Діалог з європейськими столицями», під час якого, разом з такими експертами як О. Рибачук, В. Чалий, О. Сушко, ми намагалися покращити розуміння європейськими політиками (ми побували у Берліні, Парижі, Гаазі) сучасних українських реалій, а самі багато чого дізналися про їхнє ставлення до євроатлантичного майбутнього нашої держави.

Ми також реалізували проект «Європа в Одесі, Одеса в Європі» у рамках програми Жана Моне за фінансової підтримки саме ЄС, протягом якого ми провели низку заходів, серед яких: громадські слухання про ЄС (спільно із міською радою та обласною державною адміністрацією), конкурс студентських наукових праць, участь у проведенні Дня Європи в Одесі. У 2005-2008-их роках ми здійснили проект вдосконалення викладацьких спроможностей молодих науковців в галузі європейської безпеки. Близько 25 молодих вчених, викладачів з України та інших країн колишнього СРСР взяли в ньому участь (проект відбувся завдяки Програмі підтримки вищої освіти Інституту «Відкрите суспільство»). Чимало інших заходів вдалося провести спільно із громадською організацією «Глобал».

Ми знаємо, що наші колеги в інших містах та регіонах України також зробили чимало. Але, на жаль, ця діяльність залишається не дуже координованою. Для проведення таких заходів бракує фінансування, а ЗМІ, які сприяють формуванню громадської думки, не завжди приділяють достатньо уваги для їх висвітлення.

Безперечно, Україна є і залишається європейською країною. Але шлях, який нам доведеться пройти, перш ніж долучитися до інших членів  європейської родини, буде вельми складним та довгим.

www.voanews.com/ukrainian

Ірина Павлова, Женева

О п’ятій годині ранку стрімким потягом я відправилася до Фрібурга, невеликого університетського міста мальовничої Швейцарії, де я мала побувати на Міжнародному Гоголівському симпозіумі. «Та яка кому різниця в наш час? Кому потрібні ці розмови про Гоголя?» – зауважила подруга-киянка під час телефонної розмови ввечері, напередодні від’їзду. Дивною здалася і назва заходу, бо прізвище Гоголь англійською було написане двічі, як «Gogol» та «Hogol». Та для полтавчанки і людини, дитинство якої пройшло, ярмаркуючи у Сорочинцях та Миргороді, ця подія здавалася чудовою нагодою віддати належне землякові і письменнику зі світовим ім’ям.

   
Сіруватий, з населенням 35 тисяч, Фрібург має чудовий університет, що включає у себе Інститут вивчення Центральної та Східної Європи. Симпозіум був організований Товариством українців Швейцарії за сприяння Посольства України у Швейзарії та Ліхтенштейні. Із самого початку заходу стало зрозумілим, що коло дослідників творчості Гоголя – доволі вузьке, тоді як слухачів виявилося ще менше. Це і не дивно, беручи до уваги слова моєї подруги-киянки. Але про Гоголя в наш час згадали не випадково. Окрім святкування 200-ліття з його дня народження, аналіз його життя та творчості стає все більш актуальними для сучасної України. Темою дискусії стала національна ідентичність Гоголя: Russian чи Ukrainian? Зауважу, що вона здалася трохи шокуючою не лише для присутніх, а й для самих виступаючих, зокрема доповідачів із західної Європи. Їх більше хвилювала літературна форма Гоголівського письма і як вона відображала літературні тенденції кінця XIX століття.

Напротивагу західноєвропейцям, Олег Ільницький із університету Альберти в Канаді зробив акцент на ролі української культури у складі Російської Імперії, яку не можна розглядати, як однорідну масу. Схожа думка пролунала і з вуст Едити Бояновської з Ратґерського університету в США. В додаток, вона зауважила, що життя Гоголя в Петербурзі перетворило письменника у «справжнього українця», хоч своїм найулюбленішим містом Гоголь вважав Рим.

Такі розбіжності між американсько-канадським баченням Гоголівської ідентичності та західноєвропейськими колегами-літераторами не є випадковим. Вони відображають сприйняття України в цих куточках світу та існуючі стереотипи, які і до цього часу переважають в країнах Європи. До певної міри, вони перегукуються з думками самого Гоголя, який на запитання, що стосувалося його національної приналежності одного разу зауважив, що російська та українська культури є не просто спорідненими, а складовими одного цілого.

Хоч більшість українців, напевно, не погодиться з таким твердженням, життєвий шлях Гоголя безперечно перегукується із долею багатоьх сучасних українців: молодий, талановитий та амбітний юнак змушений робити кар’єру закордоном через відсутність можливостей на рідній землі. Петербург став місцем становлення Гоголя-письменника, Рим – куточком спокою і духовного відпочинку, а рідна Полтавщина і вся Малоросія – джерелом творчої енергії та народної містики. У результаті, Гоголь, як і багато сучасних українців, перетворився на громадянина світу, тоді як на теренах Російської Імперії в ньому часто вбачали «хитрого малороса». Сьогодні ж українці, росіяни і навіть деякі європейські народи  вважають його за свого. 

Під час роздумів на тему розколеної національної ідентичності земляка і того, чи він взагалі переймався цими запитаннями, перед аудиторією з офіційною заявою виступив посол України в Швейцарії Ігор Дір. Він повідомив про відкриття пам’ятника письменнику в місті Веве, заплановане на кінець листопада. Звичайно, таке рішеня має важливе культурне і політичне забарвлення, бо, зі слів самого посла, символізує необхідне зближення України та Швейцарії. Тоді як російсько-швейцарські відносини мають глибоке культурне коріння, незалежна Україна залишається terra incognita для більшості європейців. Але пам’ятник Гоголю, як представнику України? Чи немає в цьому величезного протиріччя? Враховуючи, що ініціатором спорудження стала саме українська сторона, чи можна  робити висновки про погляди українців на питаннях ідентифікації? У будь-якому випадку, саме завдяки Гоголю Швейцарія і світ більше дізнаються про Україну. Хтось здивується, бо завжди вважав його російською літературною постаттю, а в когось це викличе зацікавлення і він вперше в житті відвідає Україну. Сподіваюся, що незворотня, хоч і повільна інтеграція України в західноєвропейський простір не обмежиться встановленням пам’ятника цьому «хитрому малоросу», якого знає і цінує увесь світ.

www.voanews.com/ukrainian

Микола Пахнін, радник голови Харківської облдержадміністрації:

Коли чуєш розмови про декларативні і формальні стосунки з українцями, які мешкають у Канаді, а також те, що вони, мовляв, більше говорять, ніж справами доводять відданість Україні, стає вкрай прикро. Харківщина є однією з тих областей, де переконалися в безпідставності подібних тверджень. Ліга українців Канади (ЛУК) і Ліга українок Канади вже кілька років поспіль провадить активну співпрацю з органами виконавчої влади, громадськими організаціями та освітніми закладами в Україні, зокрема у Харківської області. 2009 рік став найбільш плідним і результативним. Не слід зайвий раз нагадувати про особливості ідеологічного штибу, що панують на східних теренах України. Чого варті лише мовне питання, вступ до НАТО та російський чинник, які ненастанно спливають під час кожних виборчих перегонів. Відтак справжньою подією року для Слобожанської землі стало проведення у червні Четвертого міжнародного форуму «Україна на шляху до євроатлантичного майбутнього». Це один із стрижневих заходів, що є своєрідним проміжним підбиттям підсумків політики, яку провадить держава задля вступу до альянсу. ЛУК виступила одним із чільних співорганізаторів, разом із обласною державною адміністрацією проініціювавши в рамках форуму секції та круглі столи, які транслювали у прямому ефірі провідні харківські телеканали. Відтак важливі напрямки співпраці Україна - НАТО були виведені на широкий загал і допомогли харків’янам позбутися багатьох стереотипів навколо цієї теми.

Варто відзначити копітку роботу ЛУКу щодо відродження історичної спадщини на Харківщині. У Коломаку, що розташований на кордоні із Полтавською областю, розпочинав свій звитяжний шлях Іван Мазепа. Три роки тому в селищі було встановлено пам’ятний знак на честь гетьмана із подальшим створенням йому пам’ятника, втім активізувати поступ вдалося саме завдяки представникам Ліги. Директор із розвитку ЛУКу Тарас Паславський увійшов до оргкомітету, що діє під орудою Коломацької райдержадміністрації. Наразі розроблено чіткий план дій, і відкриття пам’ятника Мазепі у Харківській області стане справжньою перлиною Року Мазепинства, що відзначається українською громадою в Канаді.

Також можна наводити приклади багатьох освітніх проектів, започаткованих Лігою українців Канади, що реалізуються у вишах Харкова, зокрема Національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Національному економічному університеті та інших. Готується проект «Дізнаємось про НАТО англійською» для середніх шкіл Харківщини. 

Коли до України потрапив вірус грипу A/H1N1, ЛУК і тут не лишилась осторонь. Голова Ліги українців Канади Олег Романишин і голова Ліги українок Канади Христина Бідяк негайно запропонували необхідну допомогу Харківській області. Медикаменти для боротьби з вірусом надходять до Обласної клінічної інфекційної та Обласної дитячої інфекційної лікарень. Ліга намагається посприяти у придбанні та передачі мембранних оксигенаторів «Новаланг», які вкрай необхідні ураженим вірусом пацієнтам у харківській лікарні.

Таких сторінок у літописі співпраці канадських українців чимало. Позаяк кожен представник ЛУКу, побувавши на Харківщині, висловлює переконання: найголовніше - це згуртованість навколо української ідеї і прийдешнього дня єдиної міцної нації. Попереду нові яскраві сторінки великих шляхетних справ.

«Голоc Амepики» - Українська сторiнка

Вікторія Сюмар:

Мур… Частинка Берлінського муру з’явилася на днях у Києві. Її появу в серці України ініціював посол ФРН. Брилу встановлено саме під посольством цієї держави на вулиці Б.Хмельницького.

Українські політики тему підхопили. Один з молодих кандидатів у президенти відразу заявив, що Берлінський мур не зруйновано – його перенесено на кордон України та ЄС.

Але питання – хто ж його переніс саме сюди? У середовищі українських політиків нині модна тема євроскептицизму, постійно лунаю тези, що Європа не може впоратися з власними проблемами, і їй ну ніяк не до України. Поза тим, ніхто з тих політиків не дає звіту – а що він зробив для того, аби пересунути той постБерлінський новітній мур кудись на східний кордон Луганщини.

Що Україні вдалося за роки Незалежності? Що вдалося за останні п’ять років, на які були такі шалені сподівання? Україна не в ЄС не лише тому, що Європа не готова прийняти величезну країну. Україна не в ЄС, бо поки що не змогла відчути себе частиною Європи і зрозуміти, глибоко зрозуміти ті цінності, які дали можливість постати такому феномену як Європа без кордонів.

 Коли українці усвідомлять ці цінності, в Україні буде чесний суд, право буде вищим, аніж особисті інтереси, парламент буде приймати закони, а чиновники не братимуть хабарів. Для цього потрібна воля як влади, так і народу, який має цю владу контролювати, який має сам дотримуватися законів, платити податки та не давати хабарів…

А поки що у справі євроінтеграції саме народ значно ефективніший від політиків. Громадська дипломатія – це те, що наближає нас до Європи. Майдан, саме народний помаранчевий Майдан був найбільшим позитивним враженням європейців від України. І саме політичні чвари зневолили той позитивний імпульс. Саме люди, які в різний спосіб представляють в Європі Україну – інтегрують її туди.
Журналісти, які розповідають українцям про Європу, громадські організації, які контролюють владу, проявляють активну позицію, працюють спільно з європейськими партнерами, студенти, які навчаються у західних ВНЗ, бізнесмени, які чесно роблять бізнес з європейськими партнерами… Нас багато – і ми щоденно робимо дуже конкретні справи, які роблять нашу країну сильнішою, сучаснішою і наближають нас до Європи.

 Організація, де я маю честь працювати – Інститут масової інформації – має чимало міжнародних проектів. Ми є членами IFEX – міжнародної правозахисної мережі. Ми щоденно слідкуємо за тим, чи вільна в Україні преса, чи можуть журналісти виконувати свої обов’язки. Ми надаємо їм консультації про їх права, ведемо їх справи в судах, створюємо прецеденти правових рішень і демонструємо цим як працюють демократичні інструменти в європейських країнах. Ми кажемо українцям, що їм потрібні вільні ЗМІ і намагаємося пояснити навіщо. Ми кажемо українським журналістам, що вони мають бути незалежними та професійними, і для цього пишемо та друкуємо посібники за європейськими зразками. Ми кажемо владі, що вона не до виконує своїх обов’язків, не розслідуючи справ убивств журналістів, та не караючи винних. Ми пишемо статті про реальні проблеми і пробуємо знайти шляхи їх вирішення. Ми говоримо про те, у що віримо, і таких як ми багато.

Власне ми – це ті, хто прагне не так України в Європі, скільки Європи в Україні. Бо це абсолютно взаємозалежні речі.

«Голоc Амepики» - Українська сторiнка

Світлана Одинець

«За  нашу і вашу свободу! За наше спільне майбутнє!» – під таким гаслом у Львові, 25-27 жовтня, відбулася масштабна  міжнародна конференція за участю провідних політиків,  аналітиків, журналістів,  громадських лідерів всієї Центрально-Східної Європи. Конференція, що фактично завершила першу двадцятилітню посткомуністичну  «епоху», епохальність  якої була визначена не  так календарем і годинником, як рівнем і силою демократичних змін, що відбулися у країнах колишнього комуністичного табору.  

Організатором заходу виступило Товариство Лева (Львів), одна з найпотужніших громадських організацій, яка, ще з  «підпільних» вісімдесятих, послідовно й активно опікувалася справою українського національного відродження. Сьогодні  ж Товариство зініціювало унікальну можливість для полілогу провідних лідерів Польщі, Росії, Білорусії, Чехії, Словаччини, Литви, Естонії, Німеччини та Великобританії. Ключовою темою заходу стала якість і рівень демократичних перетворень, що відбулися в останні двадцять років  в країнах Східно-Центральної Європи, після падіння Берлінської стіни. Учасники також спробували відповісти на запитання  - чим повинна Європа жити сьогодні, як вирішуватимуться ключові питання безпеки в східно-європейському регіоні, і у який спосіб творитиметься  його майбутнє, з огляду на культурно-релігійну площину. 

Властиво, місце для цього потужного заходу - Львів, столицю Галичини -  теж було обрано далеко не випадково. Конференція, як завершальний «кодовий» акорд двадцятилітньої посткомуністичної «симфонії» відбулася саме у Львові, бо, за висловом,  Карла Гершманна, президента американського Національного Фонду на підтримку демократії «Львів був мультикультурним ‘форпостом’ Європи на Сході, подібно до Вроцлава».  

Саме у Вроцлаві, як пам’ятаємо, рівно двадцять років тому, відбулася конференція, яка, за словами  Вацлава Гавела, стала, «прологом до події, що відбулася незабаром у Празі».

Знаково, що до відкриття конференції свої відеопривітання надіслали  Вацлав Гавел та Збігнєв Бжезинський.

«Видається, що плинне постачання нафти чи природного газу стало важливішим, ніж людські свободи, людські права. Але я впевнений, що політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою», - сказав у своєму відеозверненні Вацлав Гавел.
А на думку, Збігнєва Бжезинського, Україні треба зберегти власну незалежність та боротися за неї, особливо зараз, коли її незалежність є у більшій небезпеці, аніж 20 років тому. «Україна має право бути частиною більшої Європи. Але для того, щоб ці перспективи стали реальністю, дуже суттєвою є регіональна співпраця, і саме тому настільки важливою є ця конференція…».

Серед основних тем конференції були зокрема проблема  міжнародної відповідальності та способів розв’язання нестабільності у сусідніх країнах ЄC (акцент на сучасній ситуації на Кавказі, в Молдові, Боснії і Косово), сучасні  прояви та обмеження дипломатії (ЄС, США і НАТО), проблеми безпеки, права людини, вибори і виборчі кампанії, економіка, соціальний розвиток та добробут, управління та  боротьба з корупцією.

В рамках заходу відбулася презентація результатів дослідження «Стан демократії у колишніх радянських республіках» (країнах Центральної та Східної Європи). Окрім політично-економічного аналізу перетворень останнього двадцятиліття, учасники дискутували і над такими принциповими для європейського розвитку проблемами як історична пам’ять, громадянська свідомість, освіта та ідентифікація, а також релігія, культура і професіоналізм демократичнх медіа.  

Україна на старті: час пішов

Водночас для українців, чи не найбільш знаковим моментом є той факт, що через 20 років після падіння Берлінської стіни, саме в Україні розпочинається інтелектуально-світоглядна дискусія про  найближче майбутнє Східної Європи.

Все ще поза європейським простором, але найближча до Європи з усіх інших «східних» країн, Україна під час конференції була презентована як ключова фігура в неминучих змінах на геополітичній шахівниці Європи та світу.

Відтак, триденна робота і виступи учасників засвідчили, що від історично революційного гасла  «за нашу і вашу свободу»  до нового, актуального «за наше спільне  майбутнє» немає жодних ідеологічних чи політичних «прірв». Потенційність і здатність України до творення спільного простору з Європою цього разу активно підтвердили не лише - традиційно - польські учасники (серед запрошених поляків були, зокрема, Богуміла Бердиховська, Павел Коваль (Європейський парламент) і Ян Пєкло (ПАУСІ), але й чеські, литовські, російські, німецькі політики та діячі.

Особлива шана та увага до України була відчутна у виступі  легендарного Вітаутаса Ландсберґіса, депутата Європейського парламенту (Литва).

«Україна, без сумніву, повинна визначитися сама щодо свого європейського майбутнього, але і Європа не повинна просто чекати, бо в її силах, і в її політичній волі допомогти українцям», -  вважає Ландсберґіс.

На думку Саймона Г’юса, члена парламенту Великобританії, «в України сьогодні є всі шанси на реалізацію себе серед грона найрозвинутіших європейських держав».

Офіційним підсумком  масштабного заходу стали пропозиції, які будуть передані на Форум східного партнерства, що відбудеться 16-17 листопада у Брюсселі.

PS: В рамках конференції, у львівському мистецькому центрі «Дзиґа», була запрезентована фотовиставка унікальних світлин та самвидавної преси з фотоархівів Студентського братства, а також з особистих архівів українських журналістів Вахтанга Кіпіані і Андрія Кирчіва.

«Голоc Амepики» - Українська сторiнка